Календар свят та пам`ятних дат

16 травня, субота 

     День Європи в Україні

   З 2003 року в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року.

   Відправною точкою на шляху до встановлення Дня Європи вважається Декларація Шумана.

   9 травня 1950 року в Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни об’єднати їхні вугільну та сталеливарну галузі промисловості (основи нарощування військової техніки) та віддати їх в управління нової наднаціональної структури. Це стало «наріжним каменем Європейської федерації». Завдяки об’єднанню економічних зусиль і розподілу досягнутих результатів європейські країни уникнули накопичення військової могутності одна проти одної, що і забезпечило мир в Європі.

   Три з половиною десятиліття тому на Міланському саміті 1985 лідери ЄС вирішили увічнити день проголошення Декларації Шумана та постановили щорічно відзначати «День Європи».

   У День Європи жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту.

   До речі. У 1887 році в Закарпатті (яке тоді перебувало у складі Австро-Угорщини) у Верхнетісянській улоговині на правому березі Тиси було встановлено двометровий геодезичний знак, що позначає географічний центр Європи.

   Координати цього географічного центру Європи: 47 ° 563″ північної широти і 24 ° 1130″ східної довготи.

   В 2020 році День Європи в Україні припадає на 16 травня.

18 травня, понеділок 

Міжнародний день музеїв

Кілька цікавих фактів про музеї: Капітолійський Музей (Capitoline Museums), найстаріша публічна колекція мистецтв в світі, почав свою роботу в 1471 році, коли папа Сикст IV пожертвував ряд важливих для народу Рима древніх скульптур; музей Ватикану (Vatican Museums), другий найстаріший у світі музей, він почав свою історію з моменту першої публічної виставки, котра складалася так само з представлених публіці колекції скульптур, збирання якої було ініційовано Папою Юлієм II ще в 1506 році; Британський музей (British Museum) вперше був відкритий для публіки 15 січня 1759 року.

18 травня музейні працівники всього світу відзначають своє професійне свято.

Міжнародний день музеїв з’явився в календарі в 1977 році, коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums – Міжнародна рада музеїв) була прийнята пропозиція радянської організації про встановлення цього свята. І з 1978 року цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах.

   За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь в нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї та суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій ».

   Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитись. Збираючи і зберігаючи пам’ятки матеріальної і духовної культури, вони ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.

День скорботи і пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу

Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам’ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу. Український інститут національної пам’яті публікує матеріали та архівні фото, присвячені цій темі.

Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

        Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

          Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвили до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

     Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

В ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення, 6 тис. у табори управління резервів, 6 тис. до ГУЛАГу, 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту, а разом 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

       Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

        Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

       Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

        Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.

     Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

                Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

     Відселені з Криму кримські татари звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

        Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

        У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

       Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР  прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

        Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

          «Коли я закінчила 3 класи, почалася війна, продовжити навчання мені так і не довелося. Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас – шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти, – пригадує Феріде Меджитова. – Голодні та роздягнені ми дісталися в Узбекистан, в колгосп «Назарбай» Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім’єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла аг’а і передав страшну новину про те, що помер брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі і рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку і ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку й витерла його очі і рот. Потім нагріла води, і пішла до однієї старенької з проханням обмити тіло брата. Але вона мені сказала, що хлопчиків обмивають чоловіки і відправила до дідуся Джеббару. Я пішла до нього, а коли повернулася додому, виявилося, що нас чекає машина – мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна. Я так і поневірялася по домівках, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пошкодували мене і пішли зі мною на базар, щоб поміняти на продукти речі, що залишилися. Мене залишили біля входу, я лежу на землі, піднятися сил немає. Хтось вигукнув моє ім’я – я ледве відкрила очі – це мій родич запитує «що ти тут робиш?». Я все розповіла, він звалив мене на спину і поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті. Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов, покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я. Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років. Ці страшні роки хіба можна описати і розповісти? Я їх буду пам’ятати до кінця свого життя». Феріде Меджитова померла в 2008 році.

Про міфи довкола депортації кримських татар та її справжні причини розповідає кримський історик Сергій Громенко у статті “Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси Криму”, опублікованій у “Дзеркалі тижня”:

        “А тепер — про справжню причину масових депортацій кавказьких і кримських народів: це була зачистка тилу майбутнього театру воєнних дій. Якщо вигнання кримських німців 1941 року та італійців 1942-го легко пояснити тим, що з державами цих націй СРСР вів війну, то з іншими жертвами все складніше.

       Зверніть увагу на походження та/або конфесію депортованих народів. З Карачаєво-Черкесії в жовтні 1943 р. депортували 70 тис. карачаївців (тюрків), а черкесів (адигів) залишили. З Кабардино-Балкарії у березні 1944 р. виселили 38 тис. балкарців (тюрків), а кабардинців (адигів) не зачіпали, хоча іслам переважав серед вірних усіх чотирьох народів. У проміжку між ними депортували 95 тис. калмиків, майже півмільйона чеченців та інгушів і 90 тис. турків-месхетинців, причому три останні народи — також мусульманські. Постраждали заодно й курди, ногайці та представники ще кількох етносів, зокрема азербайджанці, яких масово виганяли з Вірменської РСР.

            У Криму під удар потрапили кримські татари — тюрки-мусульмани, але також і греки (їх виселяли з 1942 р. з усіх прикордонних районів), болгари (Болгарія була союзницею Німеччини, але не брала участі в радянсько-німецькій війні) й вірмени — разом 230 тис. людей. Щодо останніх трьох радянська пропаганда навіть не переймалася — постанова про їх депортацію просто “додавалася” до постанови про кримських татар.

       У результаті операцій з виселення в 1943–1944 рр. обидва плацдарми майбутньої радянсько-турецької війни — Крим і Кавказ — були “звільнені” від “небажаного, сумнівного й антирадянського елементу”. Але заздалегідь підготовлений конфлікт так і не відбувся”.

31 травня, неділя 

Всесвітній день без тютюну

Під час експедицій Колумба індіанці дарували їм тютюнові листя, які використовувалися ними для куріння, жування, як лікарські препарати. Сам Колумб не оцінив цю рослину, а ось один з його моряків Родеріго де Перез привіз з експедиції звичку палити, після чого і став першою європейською жертвою тютюнопаління.

     Всесвітня організація охорони здоров’я в 1988 році оголосила 31 травня Всесвітнім днем без тютюну (World No-Tobacco Day). Перед світовою спільнотою було поставлено завдання – домогтися того, щоб в XXI столітті проблема тютюнопаління зникла. XXI століття настало, але проблема не зникла. Боротьба з нікотином триває.

     За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я в світі від причин, пов’язаних з курінням, щорічно передчасно вмирають більше, ніж від дорожньо-транспортних пригод, вживання наркотиків, або від СНІД.

     Кинути палити нелегко. Відомо, що нікотин викликає сильну залежність, і всі ми знаємо людей, які спробували кинути, але всього лише через кілька місяців знову почали курити. Це є проблемою для всіх нас, і ми повинні нею займатися, тому що знаємо, що збільшення числа тих, хто кинув палити є ключовим елементом зниження прогнозованого тягаря викликаних тютюном смертей протягом найближчого двадцятиріччя.

     Недавнє опитування в одній з великих країн, що розвиваються показало, що дві третини курців помилково вважають, що куріння спричиняє невеликий шкоду, або взагалі не робить її, деякі з них хочуть кинути палити і ще менше успішно кинули курити. В даний час більшість тих, хто успішно кинув палити, зробили це без будь-якої сторонньої допомоги. Але нам потрібно істотно підвищити рівень успішного припинення паління.

     Сьогодні ми знаємо про існування успішних і затрато-ефективних методів лікування. Засоби заміщення нікотину, такі як нікотинова жувальна гумка, пластир, назальний спрей (аерозоль для носа) та інгалятори, а також не-нікотинові засоби, такі як бупропіон, можуть подвоїти шанси людей добитися успіху. Вони повинні стати більш широко доступні, а їхня вартість також повинна знижуватися, щоб курці в усіх країнах могли собі дозволити придбати їх.

     Доброю новиною є те, що можна знайти істотні переваги для здоров’я, кинувши палити в будь-якому віці. Ті, хто кинув палити у віці 30-35 років, мають тривалість життя, як та, що у людей, які ніколи не палили.

5 червня – Всесвітній день охорони навколишнього середовища

«Грандіозні речі робляться грандіозними засобами.

Одна природа робить велике даром»

Герцен А. І.

Щороку 5 червня світова громадськість відзначає Всесвітній день навколишнього середовища (World Environment Day). Головна мета свята — стимулювати активну діяльність світового співтовариства, спрямовану на збереження балансу в природі та навколишньому середовищі.

      Вибір цієї дати обґрунтовано тим, що саме в цей день відкрилася Конференція ООН із проблем навколишнього середовища (Стокгольм, 1972), за результатами якої створено Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Приводом до проведення цієї всесвітньої акції послужило звернення, що надійшло 11 травня 1971 року генеральному секретареві ООН. На конференції були присутні повноважні представники 113 держав світу. Звернення підписали 2200 діячів науки й культури з 23 країн світу.

       У 2000 р. в цей день розпочато програму ООН “Тисячоліття довкілля – приступити до дій”. Програма є ще одним нагадуванням людству про його роль в охороні довкілля.

        В ООН стверджують, що тільки міжнародне співробітництво може гарантувати подальший безпечний розвиток планети. Важливо також реалізовувати ці ідеї локально, щоб кожна людина, що посадила дерево, взяла участь у прибиранні території, змогла усвідомити всю важливість охорони навколишнього світу. Заходи до Всесвітнього дня охорони навколишнього середовища проводяться в більшості країн світу як на державному рівні, так і на рівні невеликих колективів, шкіл, дворів, кварталів.

        Святкування цього Дня розраховане на те, щоб привнести людський фактор у питання охорони навколишнього середовища, дати народам світу можливість активно сприяти стійкому й справедливому розвитку, сприяти розумінню того, що основною рушійною силою зміни підходів до природоохоронних питань є громади, а також роз’яснити корисність партнерських відносин, щоб у всіх країн і народів було більш безпечне й благополучне майбутнє.

     Всесвітній день навколишнього середовища відзначається по-різному, у тому числі вуличними мітингами, велопробігами, “зеленими” концертами, конкурсами творів і плакатів у школах, посадкою дерев, кампаніями по утилізації відходів і прибиранню території, а також безліччю інших способів.

     Давайте згадаємо, що ми всі живемо на одній планеті і забруднюючи природу ми шкодимо у першу чергу самим собі та своїм нащадкам. Тому з такої прекрасної нагоди зробимо хоча б один крок на покращення стану довкілля. Кожен для себе повинен знайти шляхи, для покращання навколишнього середовища. Можливо, хтось прибере сміття в своєму дворі, а дехто просто не залишить слідів свого перебування на природі. Але разом ми зробимо навколишнє середовище кращим, і надалі не забуватимемо про його охорону та збереження природних скарбів.

Саме від нас залежить наше майбутнє!

ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І.М.КОЖЕДУБА

Автор – Григорій Чорний,
інструктор з льотно-штурманської підготовки
Авіаційно-космічного центру КПДЮ

Про Івана Микитовича Кожедуба написано та розказано, достатньо багато. І мені навряд чи вдасться щось суттєве добавити. Єдине що залишається, – ще раз згадати славний життєвий шлях українця – кращого льотчика-аса країн антигітлерівської коаліції за весь час ІІ світової війни.
        Народився Іван Кожедуб 08.06.1920 р. в селі Ображіївка (сьогодні це Глухівський р-н, Сумська область) в селянській родині церковного старости. Таку деталь біографії зі зрозумілих причин в часи СРСР не згадували. Дитинство припало на важкі роки колективізації і вже в 14-ти річному віці, Іван поступає до школи робітничої молоді, а через два роки йде вчитися в хіміко-технологічний технікум в м.Шостка. В ті роки країну охопила військова істерія, йде переозброєння армії, промисловість поступово переводиться на «військові рейки». На кінець 30-х років економіка випускає щорічно біля: 12000 гармат, 5500 літаків, 2000 танків. Кількість випущених літаків до середини 1941 року планувалось довести до 20000-25000. Звичайно що з такими темпами катастрофічно не вистачає кадрів, в т.ч. льотного складу. Керівництво СРСР дає розпорядження розпочати підготовку 30 000 льотчиків. Тому нема нічого дивного, що скрізь, де тільки можливо організовуються аероклуби, з метою поставити виконання плану на потік. Майже всі аси СРСР перші польоти здійснили в якості курсантів аероклубів. Не був винятком і Кожедуб, який теж розпочав з Шосткинського аероклубу.
        У 1940 році Івана призивають в армію. Йому 20 років, хоча офіційний призовний вік 22 роки. Він звичайно ж як курсант аероклубу, потрапляє у Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків, яку закінчує на початку війни. Його, як кращого курсанта залишають у школі інструктором з льотної підготовки. Тут треба відмітити таку деталь. Зазвичай після закінчення авіаційних шкіл, випускникам присвоювались офіцерські звання. Але в листопаді 1940 року за ініціативою Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) (без Сталіна тут не обійшлося), було прийнято рішення, а Народний Комісар Оборони СРСР С. Тимошенко на підставі такого рішення, видав секретний наказ №0362 від 22.12.1940 року про те, що випускникам льотних шкіл присвоювати звання «сержант». В такому випадку зарплату не треба платити, а на додаток ще й забороняють одружуватись протягом трьох років. Хтось таке рішення пояснює страхами Сталіна, який боявся армії, а особливо льотчиків, бо замахи на його життя робили в т.ч. льотчики і не один раз. Віктор Суворов пояснює це рішення, як економічну причину, – ніяка армія в світі не може «потягнути» стільки офіцерів.
        З початком війни, разом з льотною школою Кожедуб евакуюється до Чимкента (Казахська РСР). Після численних рапортів з проханням відправити на фронт, дозвіл він отримав тільки у 1943 році. У березні цього року, у складі авіаційної дивізії, яка формувалася в Іваново, старший сержант Іван Кожедуб вилітає на Воронезький фронт. Треба зазначити, що Іван був набагато краще підготовлений ніж інші молоді льотчики, яких готовили недопустимо прискорено. Таку програму льотчики охрестили «зліт-посадка». Як свідчить Іван Баландін, льотчик-винищувач 9-ї Маріупольсько-Сандомирської авіа дивізії, він зустрічав молодих льотчиків з училища, які зробили під час навчання по чотири вильоти ! Звідси і страшна статистика – близько 90% молодих льотчиків гинули або були збиті в першому-другому бойовому вильоті. Хоча існував наказ Народного Комісара Оборони №080 від 03.03.1941р., де вказувалось, що військові льотні училища мають готовити льотчиків в мирний час за 9 місяців, у військовий час за 6 місяців. Наліт в годинах має бути забезпечений для бомбардувальників – 20 год, для винищувачів – 24 год. З цього приводу у післявоєнний час гірко іронізували, що навіть японським «камікадзе» давали налітати 30 годин. Таким станом з нальотом, ми можемо пояснити чому німецькі аси мали на своєму рахунку величезну кількість збитих радянських літаків і оперували цифрами в кілька сотень. Всім відомий Еріх Гартман, який збив 352 літаки. Тим більше достойні похвали такі льотчики як Кожедуб, Глінка, Рєчкалов та інші, які з мінімальним нальотом на перших порах, змогли переломити на свою користь хід повітряної війни.
          Кожедуб за два з половиною роки служби в Чугуєвській льотній школі мав набагато більший наліт ніж інші і відповідно більший льотний досвід. Тим не менш, перший бойовий виліт закінчився для нього невдало і ледь не став останнім. Але вже 6 липня 1943 р. під час свого сорокового бойового вильоту на Ла-5, під час боїв на Курській дузі, він збив свій перший німецький літак Ju-87 – пікіруючий бомбардувальник. А вже наступного дня ще один, а 9 липня одразу два винищувачі Bf-109. Через місяць боїв Кожедуб отримав свою першу бойову нагороду – орден Червоного Прапора.
        4 лютого 1944 року за 146 бойових вильотів і 20 збитих ворожих літаків, Іван Кожедуб отримав свою першу Золоту Зірку Героя. З травня 1944 року Кожедуб літав на модифікованому Ла-5ФН (бортовий №14) побудованому на кошти колгоспника-бджоляра зі Сталінградської області Василя Конєва. На той час, це був найкращий радянський винищувач. Згодом Кожедуб перенавчається на іншу модель конструктора Лавочкіна, – Ла-7.
       Після боїв на Курській дузі, Кожедуб приймає участь у повітряних боях битви за Дніпро, Корсунь-Шевченківській та Умансько-Ботошанській наступальних операціях. Потім бої за Білорусь, участь у Прибалтійській, Вісло-Одерській, Східно-Померанській та Берлінській наступальних операціях. У серпні 1944 року, Іван отримує звання капітан і призначається заступником командира 176-го гвардійського авіаційного полку.
      Другої Золотої Зірки Героя, Кожедуб був удостоєний 19 серпня 1944 року за 256 бойових вильотів і 48 збитих німецьких літаків. Йшла до закінчення війна з німецьким націонал-соціалізмом. Розпочалася Берлінська наступальна операція і безпосередньо бої за Берлін, в яких приймав участь Іван Кожедуб. У лютому 1945 року Кожедубу вдалося на гвинтокрилому літаку, в районі Франкфурт-на-Одері збити німецький Ме-262, – новітній реактивний винищувач. На Ме-262 був німецький ас, який на той час мав на своєму рахунку 180 збитих літаків. Реактивного «мессера», Кожедуб на своєму Ла-7 переграв не швидкістю, а майстерністю.
        Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190 провів в небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий, хоча доводилося сідати в палаючому літаку, а аеродром був вкритий свіжими вирвами.
         До кінця війни, гвардії майор Іван Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів і в 120 повітряних боях збив 64 літаки (серед них 17 бомбардувальників Ju-87, по 2 Ju-88 i He-111, 16 винищувачів Bf-109 i 21 FW-190, 3 штурмовика Hs-129, 1 Ме-262), та два Р-51 «Мустанг» ВПС США. Був і такий епізод у льотній біографії Кожедуба. Кажуть що американці прийняли літак Кожедуба за німецький Фокке-Вульф і атакували його.
       Зірку Героя Кожедуб отримав 18 серпня 1945 року – за високу військову майстерність, особисту мужність і відвагу проявлену на фронтах війни. По закінченню війни, майор Кожедуб продовжив службу у ВПС. Відвідав рідне село і училище в Чугуєві. У 1949 році закінчив Військово-повітряну академію, у той же час, продовжував літати і ще до закінчення академії освоїв новий реактивний винищувач МіГ-15. Маючи величезний досвід та освоївши нову реактивну техніку, був призначений командиром винищувальної авіаційної дивізії, яка з 1950 року воювала у Північній Кореї проти вчорашніх союзників. Кожедубу заборонили літати, але кажуть він все таки зробив кілька вильотів і вступав у бій з американськими F-86 «Сейбр».
У 1956 році закінчив Військову академію Генерального штабу. З 1964 року – перший заступник командуючого авіацією МВО. З 1971 року працював у центральному апараті ВПС, з 1978 року – у групі генеральних інспекторів МО СРСР. Обирався депутатом ВР СРСР. У 1970 році йому було присвоєно звання генерал-полковника авіації, а в 1985 – Маршала авіації. Багато людей які його знали, вказували, що Іван Кожедуб незважаючи на сяйво зірок на грудях і погонах, зірковою хворобою не хворів. Часто бачили його в рідному селі і Чугуєві, який дав йому дорогу у небо.
       Помер 8 серпня 1991 року від серцевого нападу. Похований у Москві на Новодівочому цвинтарі.
        До 2005 року в Україні на офіційному рівні про Івана Кожедуба, окрім навчальних закладів і журналістів, взагалі не згадували. Цим, як завжди, скористалася Росія, називаючи Кожедуба до недавніх пір не радянським, а російським льотчиком. Лише напередодні 85-річчя з дня народження видатного льотчика, в Україні зробили практичні кроки щодо увічнення його пам’яті. Його іменем названі вулиці, відкрилися музеї. Встановлені бюсти, пам’ятники, у селі Ображіївка, Сумах, Шостці, парку Слави у Києві, Чугуєві, Харкові.
      Його ім’я носить Харківський Університет Повітряних Сил, де навчаються молоді українські льотчики, в тому числі два вихованця Авіаційно-космічного центру Київського Палацу дітей та юнацтва. Льотну практику вони проходять якраз на Чугуєвському аеродромі, де в свій час вчився літати майбутній кращий льотчик антигітлерівської коаліції – Іван Кожедуб.

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни

В Україні 22 червня – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.

     Цього дня 1941 року попри таємну угоду про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року) та тісну військово-економічну співпрацю із СРСР нацистська Німеччина атакувала радянські частини по всій лінії кордону від Балтійського до Чорного моря. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років як складова, але основна частина Другої світової війни.

     Німецько-радянська війна тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. ЇЇ бої стали одними з наймасштабніших у воєнній історії ХХ століття.

     Залежність обох воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила вкрай безкомпромісний, гранично-кривавий характер бойових дій на нашій території. Через це Україна найбільше потерпіла як від нацистської агресії, так і від комуністичного режиму. Загалом протистояння між Німеччиною та СРСР на території України не припинялося впродовж 40 місяців, а на 35 з них припадають активні бойові дії. На українських землях було проведено 29 з 76 стратегічних наступальних операцій, у ході яких було знешкоджено понад 60% Вермахту.

     Слід зазначити, що Україна не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу, зазнала найбільших втрат за роки тієї війни. За різними оцінками, в Україні загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн, 2,2 мільйона було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.

      Німецько-радянська війна показала українцям руйнівну силу обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України – Голокост, розстріли мирного населення, створення таборів смерті, спалення сіл. Неменьш жорстокими були злочини і комуністичного режиму: розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу, депортація кримських татар, примусове виселення автохтонних українців з їх етнічних земель.

Цього дня вшановується пам’ять всіх тих, чиє життя було покалічено і зруйновано у тій страшній війні.

26 червня, п’ятниця 

Міжнародний день боротьби проти зловживання наркотиками та їх незаконного обігу

Історія боротьби з розповсюдженням наркотиків або, принаймні, спроб якось контролювати їх обіг налічує вже майже 100 років.

У лютому 1909 року Шанхайська опіумна комісія, участь у роботі якої взяли 13 країн, у тому числі Росія, намагалася знайти шляхи обмеження ввезення наркотиків з азіатських країн. І сьогодні, через майже століття, ми далекі від вирішення проблеми.

У 1987 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила щорічно відзначати 26 червня як Міжнародний день боротьби зі зловживанням наркотичними засобами та їх незаконним обігом на знак вираження своєї рішучості посилювати діяльність та співробітництво з метою досягнення мети створення міжнародного суспільства, вільного від зловживання наркотиками.

Рішення прийнято 7 грудня 1987 (A/RES/42/112) на основі рекомендації Міжнародної конференції з боротьби зі зловживанням наркотичними засобами та їх незаконним обігом 1987 року, яка 26 червня ухвалила Всеохоплюючий план майбутньої діяльності по боротьбі зі зловживанням наркотичними засобами.

28 червня вся Україна святкує День Конституції. Це свято вважається одним із наймолодших, адже воно з’явилось лише після ухвалення Основного Закону України

Писали українську Конституцію цілих шість років – з 1990 по 1996. На фінальному етапі її прийняття опинилося під загрозою зриву через розбіжності між президентом Леонідом Кучмою і Верховною Радою, інформує Оглядач.

      Але в кінцевому підсумку Основний Закон України були прийнято о 9.18 ранку 28 червня 1996 року. За нього віддали голоси 315 народних депутатів (при 300 необхідних), і голосували вони окремо за кожну статтю. Для цього Рада була змушена безперервно пропрацювати 24 години.

     «Є Конституція!» – такими словами голова Верховної Ради Олександр Мороз оголосив результати голосування. Основний Закон вступив в силу з дня прийняття. Після ночі роботи для депутатів влаштували невеликий банкет з шампанським і цукерками.

     «Батьком» Конституції України вважається нардеп Михайло Сирота, який очолював Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту.

     З усіх пострадянських республік, Україна прийняла Конституцію останньою. А міжнародне співтовариство визнало її однією з найдемократичніших у світі.

     28 червня – дата історичного голосування – державне свято і офіційний вихідний в Україні. Це єдине свято, яке закріплене в самій Конституції. А весь чинний Основний Закон складається з 15 розділів і 161 статті.

     За допомогою Конституції кожен президент України складає присягу на вірність народу, поклавши руку на неї і Пересопницьке Євангеліє.

А в 2011 році була презентувала перша мініатюрна Конституція України – книжка розміром 2х3 см. У ній 160 сторінок, на яких вручну було написано понад 9 тисяч букв – кожна не більше 1 мм. Але мініатюра вмістила лише десяту частину тексту оригіналу. Книга важить всього 15 г. Автор – художник-графік – Ігор Степанов – витратив на її створення близько двох місяців.

      Видавництво «Зелений Пес» видасть за грант Українського культурного фонду електронну книгу для дітей про Конституцію. Її зроблять у форматі коміксу, і вона в доступній формі розповідатиме про Основний закон та застосування його в реальному житті.

Попередники сучасної Конституції:

1. Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік.

2. Конституція УНР –29 квітня 1918 року.

3. Мала конституція ЗУНР – 13 листопада 1918 року.

4. Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року.

Цікаві факти про Конституції світу:

• Конституція Сан-Марино вважається найстаршою з чинних конституцій (1600 рік);
• Конституція Індії є найбільшою у світі (395 статей, 12 додатків, 500 правок, 117400 слів);
• найменшою конституція вважається у США;
• у Великій Британії та Ізраїлі немає конституцій, є лише тимчасові акти та закони;
• у Конституції Австралії прописана зарплата генерал-губернатора;
• у Конституції Еквадору закріплені права не лише громадян країни, а й навколишнього середовища, як екосистеми;
• у Лівії конституцією офіційно затверджено Коран;
• у Конституції Японія чітко пише про офіційну відмову у війні через поразку в Другій світовій;
• Конституція Мальти проголошує країну нейтральною, яка прагне до миру;
• Конституція Польщі є першою реально чинною в Європі (1791 рік)

29 червня 1900 року. Народився Антуан ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

День народження: 29.06.1900 року

Місце народження: Ліон, Франція

Дата смерті: 31.07.1944 року

Біографія

        Антуан де Сент-Екзюпері — письменник, ім’я якого знає кожен, хто знайомий з книгою «Маленький принц». Біографія автора незабутнього твору сповнена неймовірних подій і збігів, адже його основна діяльність була пов’язана з авіацією.

Дитинство і юність

       Повне ім’я літератора — Антуан Марі Жан-Батист Роже де Сент-Екзюпері. У дитинстві хлопчика звали Тоні. Він народився 29 червня 1900 року в Ліоні, у сім’ї дворянина, і був 3-ю дитиною з 5 дітей. Глава сімейства помер, коли маленькому Тоні було 4 роки. Сім’я залишилася без засобів до існування і переїхала до тітки, яка мешкала на площі Белькур. Грошей катастрофічно не вистачало, але це компенсувалося дружбою між братами і сестрами. Особливо близький Антуан був із братом Франсуа.

        Мати прищепила дитині любов до книг та літератури, розповідаючи про цінності мистецтва. Про її ніжну дружбу із сином нагадують опубліковані листи. Зацікавлений уроками матері, хлопчик також захоплювався технікою і вибирав, чому ж хоче себе присвятити.

        Антуан  де Сент-Екзюпері навчався в християнській школі в Ліоні, а потім —  в  єзуїтській в Монтре. У 14 років стараннями матері був відправлений до швейцарського католицького  пансіону. У 1917 році Антуан вступив на факультет архітектури в паризьку Школу витончених мистецтв. Бакалавр з дипломом на руках готувався до вступу у військово-морський ліцей, але провалився на конкурсному відборі. Важкою втратою для Антуана стала загибель брата від суглобного ревматизму. Втрату близької людини він переживав, замкнувшись в собі.

Авіація

        Антуан марив небом з дитинства. Вперше він побував в польоті в 12 років завдяки відомому льотчикові Габріелю Вроблевського, який відвіз його заради забави на авіадром в Амбер. Отриманих вражень юнакові вистачило, щоб зрозуміти, що стане метою всього життя.

        1921 рік багато чого змінив у житті Антуана. Після призову в армію він закінчив курси пілотажу і став членом авіаційного полку в Страсбурзі. Спочатку хлопець був нельотним солдатом майстерні при аеродромі, але незабаром став володарем посвідчення цивільного льотчика. Пізніше Екзюпері підвищив кваліфікацію до військового льотчика.

        Завершивши навчання на офіцерських курсах, Антуан здійснював польоти в званні молодшого лейтенанта і служив в 34 полку. Після невдалого рейсу в 1923 році Екзюпері, отримавши травму голови, залишив авіацію. Льотчик оселився в Парижі і вирішив спробувати себе в літературній сфері. Успіх не приходив. Щоб заробляти на життя, Екзюпері змушений був продавати автомобілі, працювати на черепичному заводі і навіть торгувати книгами.

       Незабаром стало ясно, що вести такий спосіб життя далі Антуан не здатний. Його врятувало випадкове знайомство. У 1926 році молодий льотчик отримав посаду механіка в авіакомпанії «Аеропошталь», а пізніше став пілотом авіасудна, яке доставляло пошту. У цей період часу був написаний «Південний поштовий». Слідом за новим підвищенням пішов ще один переклад. Ставши начальником аеропорту в Кап-Джуба, який перебував в Сахарі, Антуан зайнявся творчістю.

       У 1929 році талановитого фахівця перевели на посаду директора філії «Аеропошталь», і Екзюпері перебрався в Буенос-Айрес, щоб керувати довіреним відділенням. Він виконував регулярні рейси над Касабланкою. Компанія, на благо якої трудився письменник, незабаром розорилася, тому з 1931 року Антуан знову працював в Європі.

       Спочатку працював на поштових авіалініях, а потім почав поєднувати основну роботу з паралельним напрямком, ставши льотчиком-випробувачем. На одному з випробувань сталася аварія літака. Екзюпері залишився живий завдяки оперативній роботі водолазів.

      Життя письменника було пов’язане з екстримом, і він не боявся ризикувати. Беручи участь в розробці проекту зі швидкісного перельоту, Антуан придбав літак для експлуатації на лінії Париж—Сайґон. Судно потрапило в аварію в пустелі. Екзюпері вижив завдяки випадковості. Його разом з механіком, який перебував на останньому подиху від спраги, врятували бедуїни. 

       Найстрашнішою аварією, в якій побував письменник, був крах літака при перельоті з Нью-Йорка на територію Вогненної Землі. Після нього пілот кілька діб перебував у комі, отримавши травму голови і плеча.

       У 1930-і Антуан зацікавився журналістикою і став кореспондентом газети «Парі Суар». У статусі представника газети «Ентрансіжен» Екзюпері був на війні в Іспанії. Він також брав участь у битвах з нацистами в Другій світовій війні.

Книги

       Перший твір Екзюпері написав в коледжі в 1914 році. Ним стала казка «Одіссея циліндра». Талант автора оцінили по достоїнству, присудивши 1 місце на літературному конкурсі. У 1925 році в будинку кузини Антуан познайомився з популярними авторами та видавцями того часу. Вони виявилися в захваті від обдарування молодої людини і пропонували співпрацю. Уже в наступному році на сторінках журналу «Срібний корабель» опублікували розповідь «Льотчик».

       Твори Екзюпері пов’язані з небом і авіацією. У письменника було два покликання, і він ділився з публікою сприйняттям світу очима пілота. Автор розповідав про свою філософію, що дозволяла читачеві інакше поглянути на життя. Саме тому висловлювання Екзюпері на сторінках творів сьогодні використовують як цитати.

       Будучи пілотом «Аеропоштале», льотчик не думав припиняти літературну діяльність. Повернувшись в рідну Францію, він уклав контракт з видавництвом Ґастона Ґаллімара на створення і публікацію 7 романів. Екзюпері-письменник існував в тісному співтворчості з Екзюпері-пілотом.

       У 1931 році автор отримав премію «Феміна» за «Нічний політ», а в 1932 році за твором зняли кінокартину. Аварія в Лівійській пустелі і пригоди, які пілот пережив, мандруючи по ній, він описав у романі «Земля людей» («Планета людей»). В основу твору лягли і емоції від знайомства зі сталінським режимом в Радянському Союзі.

       Роман «Військовий льотчик» став автобіографічним твором. На автора вплинули переживання, пов’язані з участю у Другій світовій війні. Заборонена у Франції книга мала неймовірний успіх у США. Представники американського видавництва замовили Екзюпері казку. Так світ побачив «Маленький принц», твір супроводжували авторські ілюстрації. Він приніс письменникові світову популярність.

 Особисте життя

        У 18 років Антуан закохався в Луїзу Вільморен. Дочка багатих батьків не звертала уваги на залицяння палкого юнака. Після авіакатастрофи дівчина викреслила його зі свого життя. Льотчик сприйняв романтичну невдачу як справжню трагедію. Нерозділене кохання мучило його. Навіть слава і успіх не змінили ставлення Луїзи, яка залишалася неупередженою.

       Екзюпері користувався увагою дам, зачаровуючи привабливою зовнішністю і чарівністю, але не поспішав будувати особисте життя. Підхід до чоловіка вдалося знайти Консуело Карільйо. За однією з версій, Консуело і Антуан зустрілися в Буенос-Айресі завдяки спільному знайомому. Колишній чоловік жінки, письменник Гомес Карільйо, помер. Вона знайшла розраду в романі з пілотом.

       Пишне весілля відбулася в 1931 році. Шлюб був нелегким. Консуело постійно влаштовувала скандали. Вона мала поганий характер, але інтелігентність і освіченість дружини радували Антуана. Письменник, обожнюючи її, терпів те, що відбувається.

Загибель

       Загибель Антуана де Сент-Екзюпері була оповита завісою таємниці. Під час Другої світової війни він вважав обов’язком відстоювати честь країни. За станом здоров’я пілота визначили в наземний полк, але Антуан підключив зв’язок і потрапив в льотний розвідзагін.

       31 липня 1944 року він не повернувся з польоту і був внесений до списків зниклих без вісти. У 1988 році поблизу Марселя знайшли браслет письменника з вигравіюваним ім’ям дружини, а в 2000 році — частини літака, яким він керував. 2003 року стало відомо, що причиною смерті письменника виявилася атака німецького льотчика. Пілот ворожого авіасудна через роки публічно зізнався в цьому.

      Бібліографія письменника невелика, але в ній криється опис яскравого і насиченогр пригодами життя. Сміливий льотчик і добрий письменник 20 століття жив і загинув, зберігаючи гідність. На згадку про нього був названий Ліонський аеропорт.